Інструкторський курс ВВМ для військових (психіатрів та клінічних психологів)

18 жовтня 2025 року

Питання: Як у методі ВВМ працюють у випадках черепно-мозкових травм та акубаротравм?

Д-р Гербарг: Спершу я розповім про те, як навчати людей із такими травмами.

Насамперед слід пам’ятати, що люди, які перенесли подібні ушкодження, можуть інакше сприймати інформацію. Через це їм складніше розуміти сказане, і сам процес обробки інформації потребує більше часу. Тому важливо говорити повільно, короткими фразами та використовувати якомога менше слів. Після кожної фрази необхідно робити паузу, щоб дати людині змогу осмислити почуте, а не переходити одразу до наступного блоку інформації.

Можливо, вам доведеться повторювати певні речі кілька разів. Також варто переконатися, що вас зрозуміли: можна або спостерігати, чи людина виконує інструкцію, або перепитати, чи все зрозуміло.

Подібні особливості сприйняття ми спостерігаємо навіть у людей без ЧМТ, але з діагностованим ПТСР. Якщо ж у людини є і ПТСР, і ЧМТ, ці труднощі можуть проявлятися ще сильніше.

Можуть виникати проблеми із запам’ятовуванням вправ, тому бажано мати додаткові матеріали — короткі інструкції, на які можна буде спиратися згодом. Слід також пам’ятати, що мозок людини після ЧМТ функціонує інакше. Нервова система може бути надзвичайно чутливою, тому краще уникати вправ із гучними звуками (наприклад, «Дихання ХА») та всього, що може її перевантажити.

На початку варто пропонувати прості вправи, наприклад «Кола руками з гудінням». Це проста рухова вправа, яку легко зрозуміти, запам’ятати та виконувати, і яка водночас може бути дуже корисною.

Якщо говорити про те, як дихальні вправи ВВМ можуть допомогти людям із ЧМТ, важливо зазначити, що така травма часто супроводжується підвищеною тривожністю та труднощами з емоційною регуляцією. Люди можуть вибухово реагувати навіть на незначні стимули. Саме в роботі з тривожністю та регуляцією емоцій ВВМ може бути ефективним.

Особливо корисними є заспокійливі вправи, що поєднують дихання та рух: «Малювання водоспаду», «Кола руками», а також дихальні патерни «4-2-4-2» або «4-4-6-2», якщо людина може їх виконувати. Це сприяє зниженню тривожності та покращує здатність до емоційної саморегуляції.

Відомо також, що дихальні вправи оптимізують рівень кисню в організмі, і додаткова оксигенація може позитивно впливати на відновлювальні процеси після ЧМТ.

ЧМТ також супроводжується запальними процесами. Ми припускаємо — і маємо певні підтвердження, — що дихальні вправи можуть сприяти зменшенню запалення. На жаль, повноцінних досліджень із цього приводу поки що не проводили. Сподіваємося, що в майбутньому з’являться не лише теоретичні припущення, а й переконливі докази.

Д-р Браун: Існує дев’ять контрольованих досліджень щодо застосування CDP-choline (цитиколіну) при ЧМТ. Прийом 1000 мг двічі на день може бути дуже корисним. Я також рекомендую такі добавки, як родіола рожева, елеутерокок та лимонник. Вони можуть допомогти при ПТСР, який часто супроводжує ЧМТ.

Д-р Гербарг: У наших книжках ми присвятили кілька розділів використанню біодобавок для відновлення після ЧМТ.

Питання: Учора ми провели перше навчання (це був перший день інструкторського курсу). Сьогодні я намагалася повторити вправи з хлопцями, які зараз живуть разом зі мною, і зіткнулася з тим, що вони не розуміють, чого саме я від них хочу. Чому в нашій методиці ми використовуємо так мало слів? Мені здається, що якби ми пояснювали більше, вони б краще зрозуміли.

Д-р Гербарг: Наш досвід показує, що чим менше слів використовується — за умови, що вони чітко й точно підібрані, — тим краще люди розуміють інструкції. Мінімальна кількість саме необхідних слів допомагає більшій кількості людей зрозуміти вправи.

З роками ми дійшли висновку, що якщо інструкції не структуровані належним чином, люди починають говорити забагато: пояснювати, додавати щось від себе — і це лише заплутує, а не допомагає. Часто в нас дуже мало часу для роботи з людиною або групою, тому кожне слово має бути виваженим і нести конкретний зміст.

У процесі проходження інструкторського курсу ви матимете змогу тренуватися в малих групах і отримувати зворотний зв’язок щодо свого стилю викладання. Цілком можливо, що ви зарано намагаєтеся працювати з групою військових. Це непроста аудиторія, а ви ще не завершили курс. Я б не радила починати після лише одного дня навчання — краще приділити більше часу власній практиці.

Що саме було для вас найважчим під час роботи з побратимами?

Учасниця курсу: Вони щойно повернулися з бойових. Я запропонувала: «Хлопці, давайте хоча б 15 хвилин подихаємо, приведемо себе до ладу — можливо, вам стане легше». І зрозуміла, що їм потрібно більше пояснень. Вони приїжджають на відновлення лише на кілька днів. Щойно помилися — і я одразу їх зібрала. Бачу, що вони погано розуміють, що від них вимагається. Тоді я почала говорити різким, командним голосом — і вони поступово заспокоїлися. Після цього я перейшла на звичайний тон. Їх було п’ятеро. Загалом їм «зайшло», але не одразу стало зрозуміло, що потрібно робити.

Д-р Гербарг: Вони щойно повернулися з бойових і були дуже виснажені. Найімовірніше, спершу їм потрібно було відпочити або поспати, і лише потім займатися. У стані сильного виснаження людина не здатна ефективно сприймати інформацію. Тому моя перша рекомендація — дати їм можливість відпочити.

Друга рекомендація: коли ви тільки починаєте навчати військових (або будь-кого іншого), 15 хвилин когерентного дихання — це забагато. Почніть із семи хвилин.

Д-р Браун: Механізм виживання в умовах бойових дій вимагає, щоб симпатична нервова система — система реагування на стрес — працювала на дуже високому рівні. Тому, працюючи з військовими, особливо у випадках ПТСР у поєднанні з виснаженням, я починаю з вправи «4-2-4-2» (якщо «4-4-6-2» є надто складною). Ми виконуємо 6–8 повторів, потім відпочиваємо хвилину, після чого робимо ще 2–3 підходи з невеликими перервами між ними.

Чітко дотримуйтеся сценарію вправ, поданих у методичці. Чим уважніше ви спостерігаєте за власним станом під час виконання вправ, тим краще розумітимете, які саме слова «вмикають» потрібний результат.

Зазвичай ми радимо починати викладати вправи друзям або членам родини. Наприклад, в Африці одна з наших інструкторок досягла дуже хороших результатів у роботі з травмованим населенням: вони виконували кілька підходів вправи «4-2-4-2», а потім 5–7 хвилин когерентного дихання.

Питання: Я працюю зі звільненими з полону з тяжкими формами ПТСР і дисоціативними реакціями. Ці люди не відчувають власного тіла, адже будь-яка спроба це зробити викликає спогади про катування, яких вони зазнали під час полону. Вони бояться подовжувати вдих або видих, оскільки їм забороняли робити додаткові рухи чи звуки; навіть спати вони могли лише в певному положенні. З чого варто починати роботу в таких випадках? Чи є рекомендації щодо медикаментозного супроводу або інших методів?

Д-р Гербарг: Працюючи з людьми, які зазнали настільки тяжкої травматизації, важливо розуміти, що будь-які методи діятимуть дуже повільно. Процес відновлення триватиме довго, а результати проявлятимуться поступово. Це не означає, що обрані вами підходи не працюють — просто їм потрібно значно більше часу. Тому варто запастися терпінням і не втрачати надії.

Пам’ятайте також, що в умовах довготривалих катувань дисоціація є механізмом виживання і захисту. Це потрібно усвідомлювати і вам, і самим пацієнтам. Дисоціація була їхньою силою — тим, що допомогло вижити. Дуже важливо нормалізувати цей досвід, щоб люди зрозуміли: вони не «поламані».

У подібних ситуаціях людей змушували залишатися нерухомими, інакше їх карали. Нерухомість ставала способом уникнути болю. Тому працювати варто надзвичайно малими кроками. У таких випадках психотерапевтові насамперед потрібно подбати про власний стан: залишатися спокійним, стабільним і впевненим, щоб пацієнти поступово відчули безпеку і змогли довіряти.

Ми повертаємося до базових основ — корегуляції. Пропонуючи себе як опору і створюючи безпечний простір, ми сприяємо невеликим, але важливим зрушенням у напрямку відновлення.

Кожна зміна дихального патерну спричиняє фізіологічні зміни, які можуть лякати колишніх полонених. Для них будь-які зміни можуть сприйматися як небезпека. Тому кожен випадок потребує індивідуального підходу: важливо зрозуміти, що саме людина здатна витримати і які вправи їй підходять. Наприклад, можна запропонувати виконувати вправи з відкритими очима — це дає змогу краще контролювати навколишнє середовище.

Під час виконання вправ постійно запитуйте про самопочуття. Наприклад, вправа «Самообійми та стисканням м’язів» добре сприяє заземленню. Покажіть її і виконуйте разом із пацієнтом, регулярно уточнюючи: «Як вам це?» Якщо людина відповідає, що нічого не відчуває, важливо нормалізувати цей досвід: пояснити, що це природна реакція на пережиту травму і що певний час відсутність відчуттів є цілком нормальною.

Люди можуть боятися, що ніколи не стануть «нормальними». Тому потрібно наголошувати, що їхні реакції є природними з огляду на пережите, а відновлення потребує часу. Ви залишаєтеся поруч і працюєте з цим разом.

Під час роботи дисоціація може виникати знову і знову. Важливо те, як ви на неї реагуєте: залишайтеся спокійними, не метушіться і не намагайтеся негайно щось «виправити». Говоріть тихо і повільно, стежте, щоб не підвищувати голос, навіть якщо людина не реагує.

Іноді допомагають прості заземлювальні практики: попросити людину назвати своє ім’я, відчути стілець під собою, подивитися на вас або відчути стопи на підлозі. Це може спрацювати — а може й ні. Якщо дисоціація триває, важливо забезпечити комфорт і просто бути поруч, не торкаючись людини без потреби. Час від часу можна тихо сказати: «Я тут, якщо вам потрібна допомога».

Рано чи пізно людина повернеться до контакту. Тоді можна делікатно запросити її до розмови: «Чи хотіли б ви щось сказати про те, що щойно відбулося?» або «Як вам було переживати це в моїй присутності?» Іноді саме так людина починає усвідомлювати, що досвід дисоціації поруч із терапевтом відрізняється — і це може стати початком відновлення відчуття безпеки у взаємодії з іншими.

Робота з людьми, які пережили катування, — одна з найскладніших у психотерапевтичній практиці. Тому важливо користуватися можливостями супервізії та професійної підтримки.

Д-р Браун: Зустрічайте людей там, де вони перебувають зараз. Виконуйте з ними вправу «4-4-6-2» без рухів — наприклад, 30 повторів у підходах 8–8–8–6 з короткими перервами. Корисною також може бути вправа почергового дихання ніздрями: вдих на 4, затримка на 4 і видих на 6 протягом 2–3 хвилин. Поступово подовжуйте видих до 8, 10 і 12 секунд. Це може зайняти кілька тижнів, але з часом варто прагнути до 10 хвилин практики двічі на день, поступово подовжуючи видих до 16 секунд.

Ми також опублікували статтю про застосування 7-Keto DHEA (7-oxo-dehydroepiandrosterone) у випадках тяжкої дисоціації та ПТСР. Дослідження серед військових сил спеціальних операцій показали, що недостатнє вивільнення цієї речовини пов’язане з підвищеним ризиком тяжкого ПТСР. Прийом 200 мг 7-Keto DHEA на день протягом двох тижнів давав значне покращення.

Крім того, для повернення відчуття тіла може бути корисним наспівування голосних звуків — наприклад, «а» або «о».

Д-р Гербарг: Повертаючись до страху перед глибоким диханням: інколи люди здатні зробити лише дуже малий вдих. У такому разі можна застосувати так зване «дихання ковточками»: запропонувати зробити маленький вдих, а потім ще один. Спочатку це можуть бути два короткі «ковтки» повітря, згодом — три, які поступово поєднаються в один повноцінний вдих.

Наспівування звуків «у», «о», «а» також є дуже корисним, адже допомагає подовжити видих і створює вібрацію, що сприяє активації парасимпатичної нервової системи — саме того, що вкрай необхідно цим людям.