Курс «Курс основ ВВМ» для військових спільно з Кафедрою військової психіатрії та медичної психології Української військово-медичної академії

26 травня 2025 року

Питання: Я клінічний психіатр. Якщо ми консультуємо первинного пацієнта під час першої консультації, маємо обмежений час, і пацієнт при цьому має травматичні спогади, переживає сильні емоції — які методики ВВМ та когерентного дихання ви вважаєте доцільними в цьому випадку? Наприклад, ми використовуємо EMDR під час таких первинних консультацій. Це моє перше питання.

Друге питання: які інші патології, окрім стрес-асоційованих, травма-асоційованих і невротичних, можуть бути перспективними з погляду використання методів ВВМ?

Відповідь: Я опишу кілька сценаріїв, оскільки у вашому питанні закладено декілька різних ситуацій. Якщо часу дійсно мало, ви зустрілися з пацієнтом, провели первинну оцінку і бачите, що від самого початку він перебуває у стані глибокого дистресу — засмучений, емоційно перевантажений, — тоді, звісно, у вас не буде можливості розповісти про метод і виконати послідовність вправ.

У цьому випадку перша порада — почніть із когерентного дихання самі. Оскільки часу мало, ви відчуватимете тиск і спокусу говорити швидко. Не робіть цього. Навпаки, знизьте тон голосу, розмовляйте повільно, не поспішайте. Вам потрібно підготувати себе до корегуляції з пацієнтом, налаштуватися на невербальну взаємодію. Якщо ви перебуваєте у стані спокою, ви передаєте це пацієнтові невербально.

Людина може бути не в тому ментальному стані, щоб слідувати складним інструкціям, тому все слід подавати максимально просто. Важливо зрозуміти, чи пацієнт вас чує і чи здатен виконувати найпростіші інструкції. Якщо в пацієнта заплющені очі, скажіть: «Чи можете ви відкрити очі? Відкрийте очі й подивіться на мене». Якщо ж очі відкриті, можна сказати: «Будь ласка, дихайте разом зі мною».

Супроводжуйте слова «вдих» і «видих» власним диханням, виконуючи дещо перебільшені вдихи та видихи. За потреби можна додати звук. Вам не вдасться одразу привести дихання до ритму п’яти циклів на хвилину, але ваша мета інша — хоча б трохи його сповільнити. Як тільки пацієнт починає дихати разом із вами, скажіть: «Дуже добре, давайте зробимо це ще раз». Сповільнюйте ритм своїм голосом настільки, наскільки це можливо. Коли це починає вдаватися краще, додайте: «У вас добре виходить. А тепер, коли видихаєте, розслабтеся, відпустіть напругу».

Звісно, далі вам потрібно провести оцінку стану пацієнта і виконати клінічну роботу, а сесія коротка, тому ви не зможете присвятити багато часу диханню. Вам доведеться вирішити, скільки часу ви готові на це виділити. Якщо сесія триває 45 хвилин, ви можете спочатку подихати разом із пацієнтом, а коли побачите, що людина вже в більш спокійному стані, перейти до необхідних запитань і наприкінці знову присвятити диханню 10–15 хвилин.

Якщо ви знаєте, що пацієнт прийде ще раз, можна дати прості інструкції з когерентного дихання, запис аудіо для самостійної практики, а вже під час другої сесії виконати більше вправ.

Коментар учасника: Доктор Гербарг надала корисний сценарій того, як ми можемо надати пацієнтові екстрену допомогу за допомогою ВВМ. Саме це мене цікавило.

Д-р Гербарг: Якщо пацієнт дуже засмучений, не може дихати разом із вами або сприймати інструкції, почніть з інших практик — наприклад, самообіймів та стискання м’язів. Ви можете сказати: «Будь ласка, обійміть себе, обхопіть себе руками. Відчуваєте, що ви тут? Стисніть, будь ласка, руку. Відчуваєте, що ви тут?» Це допомагає максимально повернути людину у відчуття тіла.

Якщо до вас потрапила людина, яка переживає флешбек, спочатку слід застосувати заземлювальні практики і лише потім переходити до інших методів. У випадку, якщо пацієнт перебуває у дуже нестабільному стані, практика почергового дихання ніздрями також може допомогти стабілізувати його.

Якщо говорити про інші стани, насамперед це суїцидальні думки. За їх наявності ми радимо вправу «4–4–6–2» протягом 10 хвилин. Вона також добре працює у випадках неконтрольованих нападів люті.

Якщо люди пережили періоди інтенсивного страху та безпомічності — наприклад, потрапляння в полон або тривалі періоди вимушеної нерухомості (коли людину привалило чимось важким і вона довго не могла вибратися), — ми рекомендуємо вправи, що допомагають подолати відчуття безпомічності. Вони містять рухи, які дають відчуття сили та перемоги. Наприклад, дихання «ХА» з відповідними рухами. Якщо людині забороняли говорити, тим більше — голосно, цей звук також допомагає вивільнити енергію і повернути відчуття контролю.

Для пацієнтів у депресивному стані, які втратили енергію і є дуже млявими, ми можемо застосовувати активуючі вправи — наприклад, «постукування». Їх можна виконувати під музику для підвищення рівня енергії. Вправа «Дихання ХА» також має активуючий ефект.

Під час психотерапевтичної роботи я переважно використовую когерентне дихання (без рухів). У мене не було потреби застосовувати багато інших практик. Я використовую когерентне дихання для різних станів і діагнозів, зокрема під час роботи з ПТСР. Чим більше ви застосовуєте його у своїй практиці, тим більше можливостей для використання відкриватимете.

Особливо людям, які страждають від тривожності та почуття страху, я рекомендую виконувати 20 хвилин когерентного дихання вранці. Протягом дня, коли вони починають відчувати напруження чи тривогу, варто робити ще 5–10 хвилин, щоб поступово навчитися саморегуляції.

Якщо є труднощі зі сном — із засинанням або нічними пробудженнями, — я раджу виконувати когерентне дихання, роблячи видих удвічі довшим за вдих.

Питання: Чи можете ви поділитися своєю думкою щодо того, чи можемо ми використовувати ВВМ як метод підвищення резилієнтності медичного персоналу? Якщо так, якою має бути така програма?

Д-р Гербарг: Це чудове питання. Відповідь — безумовно, так. Однією з наших цілей є саме навчання медичного персоналу. Ви краще за інших знаєте, якому стресу та навантаженню він піддається. За цих надзвичайних рівнів стресу медичний персонал має зберігати здатність надавати допомогу, тому ми дуже рекомендуємо ВВМ для підвищення особистої стійкості до стресу.

Ми маємо досвід роботи з різними категоріями медичних працівників — тими, хто надає допомогу дітям, а також із військовими медиками. Коли ми, фахівці у сфері охорони здоров’я, практикуємо дихальні методи, ми можемо підтримувати власний рівень енергії, захищати себе від вторинного стресу, вторинної травматизації, виснаження та професійного вигорання.

Українські психологи, які пройшли з нами навчання, зазначали, що це суттєво допомогло їм зберегти фізичне та психічне здоров’я протягом місяців і років інтенсивної роботи з великою кількістю людей.

Ви побачите, що чим більше самі практикуєте ці методи, тим краще зможете навчати їм інших. Чим краще ви регулюєте власний стан, тим ефективніше зможете здійснювати корегуляцію з іншими — зокрема зі своїми пацієнтами.

Питання: Розкажіть, будь ласка, що наштовхнуло вас на створення цього методу? Як все почалося?

Д-р Гербарг: Усе почалося з доктора Брауна. Він завжди цікавився практиками, що поєднують тіло й свідомість. Одного разу організація, яка навчала іншої дихальної методики, звернулася до нього з пропозицією використовувати її у своїй роботі. Він пройшов тривале навчання і почав застосовувати цей підхід на практиці. Однак у самому методі були суперечливі моменти: він передбачав швидке дихання та загалом інтенсивні техніки. Ми помітили, що люди у вразливому стані часто реагують на такі практики негативно. Саме тому було вирішено створити власний метод — безпечний для тих, хто перебуває у стані підвищеної вразливості.

Спершу я зовсім не була зацікавлена. Я хотіла просто працювати психотерапевткою, займатися психоаналізом — «будь ласка, відчепіться від мене з цим диханням», казала я. У мене було троє маленьких дітей, пес, пацієнти, наукові статті — і жодної зайвої хвилини, щоб «просто сидіти й дихати». Але доктор Браун має неабиякий дар переконання. Коли я одужувала після хвороби Лайма, він сказав, що дихальні вправи можуть мені суттєво допомогти. І коли я вперше почала виконувати цю практику, була приголомшена — ефект перевершив усі мої очікування.

Це змусило мене замислитися. Ще двадцять років тому на запитання про те, як працює дихання, зазвичай відповідали: воно підвищує оксигенацію мозку. Але я знала, що це пояснення не витримує критики. Водночас я почала помічати, що мої пацієнти з тяжким ПТСР, який роками не піддавався психотерапії чи психоаналізу, починаючи виконувати ці вправи, здатні трансформувати травматичні спогади — іноді настільки, що ті зникали повністю.

Я була переконана: цьому має існувати наукове пояснення. Наступні два роки я присвятила вивченню всіх доступних джерел про роботу мозку, дихальної системи та легень, намагаючись знайти переконливе наукове обґрунтування власним спостереженням.

Тож можна сказати, що поєднання підтримки мого чудового чоловіка і власної допитливості зрештою привело мене до дослідження дихання та створення дихальної методики.